Подорожі в контексті української культури XVII - XVIII століть
Л.Д. Перше питання, з якого варто почати – це що таке подорож для тогочасної людини? Адже зараз, коли ми хочемо кудись потрапити, ми сідаємо в літак, корабель, поїзд чи власне авто і добираємося до будь-якого закутка світу – байдуже, з якою метою. Сучасній людині важко уявити і яким способом тоді подорожували, і скільки часу забирала подорож, і навіщо взагалі в неї вирушали.
О.С. В буквальному сенсі люди подорожували ногами пішки, іноді кінно, в колясці або на возі. Якщо йдеться про водойми – човнами. Адже ні літака, ні авто, ні потягу, ні жодних інших механізованих засобів пересування ще не існувало.
Мотивації ж (навіщо подорожували) могли бути різними. Діяла низка тих самих причин, що спонукають до мандрів і сьогодні – цікавість до світу чи потреба кудись дістатись з прагматичною метою. При цьому не мало значення, чи йшлося про регіон, де ти живеш, їдучи з міста у село, чи про мандрівку до іншої країни. Основна відмінність між тоді й тепер – це кількість і контингент подорожніх.
У домодерну добу фіксуємо три спільноти, для членів яких атрибутом життя ставали подорожі – це солдати чи рицарі, яких виштовхувала з дому війна, це купці, проте, лише ті, що вели далеку торгівлю – транзитну й міжнародну, нарешті люди, пов’язані з Церквою чи релігією (монахи, прочани, які подорожували до святих місць, клірики, єпископи, церковні ієрархи, що їм за потребами духовних спільнот чи орденів доводилося переміщуватися подеколи на значні відстані).
П. Норблен. Український козак 1817 р. та Львівські міщани, кінець XVIII ст.
Як бачимо, контингент мандрівників та їхня загальна кількість були в цілому мізерними. Більш того, через недосконалість транспорту та логістики, подорожі завжди бували сезонними. Сезонно переміщувалися навіть люди війни, тож і саму війну можна вважати такою собі «сезонною мандрівкою». Приміром, холод чи морози завжди призупиняли бойові дії, ставлячи їх на паузи до кращих погодних умов, або, як тоді казали, «до трави».
Л. Д. Перш ніж обговорювати різні цілі подорожей, варто б зупинитися на самому сприйнятті відстані. Сьогодні ми сприймаємо подорож як далеку, коли летимо 24 години у літаку. А що вважалося «далеким» тоді?
О. С. Передусім, «далеко» для тогочасних людей це відстань, долаючи яку доводилося ночувати в чужому місці. Цей факт сигналізував про те, що людина відірвалася від домівки. Незалежно від мети подорожі люди намагалися зупинятися на ночівлю у приятелів, родичів, або принаймні в знайомих місцях – трактирах, шинках чи так званих заїздах. Заїздами у Гетьманщині й на українських землях Речі Посполитої називали шинки зі свого роду «мотелями», котрі, як правило, розташовувалися на околицях міст і містечок або на перетині великих торгівельних шляхів. Сама назва сигналізувала, що там можна було перебувати часом досить довго – не один день, добу, а тиждень, два, інколи й місяць, і для цього в заїздах була вся необхідна інфраструктура.
Корчма з села Рудяків (Середня Наддніпрянщина), ХІХ ст.
За більш далеку відстань сприймали таку, коли мандрівник уже не чув рідної мови – це стосувалося подорожей на великі дистанції, більш-менш співмірні із сучасними. Йшлося про виїзд за межі культурного ареалу, в якому людина народилися і звикла жити, а звучання чужої мови ставало власне таким сигналом. Для мандрівника з Гетьманщини чи Правобережної України такий мовний контраст відчувався меншою мірою під час подорожей східною Європою – приміром, по території Речі Посполитої чи по сходу Угорського королівства. Проте, чим далі людина простувала на захід або південь, тим дужче цей контраст набував ролі маркера віддалення від своєї землі.
Третім фактором великої відстані була зміна культового ландшафту – коли в краю, куди доля закинула мандрівника, домінантними ставали не силуети церкви, костелу чи кірхи, а мечеті або синагоги.
Десь на четвертому місці за впливом на сприйняття відстані можна поставити відмінності в кліматі та географічному ландшафті – коли людина бачила гори, яких не зустрінеш на Полтавщині, Уманщині чи Київщині, чи коли подорожній стикався з відмінними природними явищами – сильнішими морозами, проливними дощами або надзвичайно сухим кліматом.
Ще одним маркером віддаленості і певної чужинності ставала їжа. Побут більшості мандрівників був далеко не таким комфортним, як зараз, адже взагалі ситність і достатність харчування середньостатистичного мешканця Європи станом на ⅩⅤⅡ – ⅩⅤⅢ століття залишала бажати кращого. Тому періодичне недоїдання або неповноцінний, одноманітний раціон не створював дискомфорту, оскільки був звичним явищем і вдома. Головне, аби під час подорожі людина не голодувала, а це означає, що вона могла споживати все їстівне, навіть коли йшлося про незвичну кухню з іншими приправами чи інакшим хлібом, адже це все одно був хліб, а перед людиною стояла потреба вижити. Загалом же згадані категорії мандрівників – прочани, солдати, моряки не сприймали незвичну їжу як некомфортну: важило для них тільки те, аби вона давала змогу фізично вижити і рухатися далі.
Що ж до раціонального сприйняття відстані, то воно було притаманне лише дуже небагатьом подорожанам, які належали здебільшого до освічених верств та зналися на географічних картах. А це явище навіть у ⅩⅤⅡ столітті було ще не надто розповсюдженим, причому картами спершу стали користуватися купці та моряки, а тільки вслід за ними, хоч як парадоксально, військові, і то попри те, що їм би належало першими освоїти це ноу-хау, оскільки йшлося про життя чи смерть і про перемогу чи поразку. Географічна карта з’являється у руках полководця лише приблизно на зламі ⅩⅤⅠ - ⅩⅤⅡ століть, проте рівень обізнаності з нею, принаймні серед козацьких старшин чи офіцерів коронного війська дуже слабкий. Це означає, що географічну карту вміли читати у штабах полководців, у канцеляріях монархів, розкладали її на своїх столах самі володарі – царі, королі, гетьмани, натомість у поточній армійській практиці карту міг прочитати хіба командир полку, адже далеко не у всіх країнах цьому вчили.
Г. де Боплан. Генеральна карта України, 1648 р.
Щільно пов’язаними між собою одиницями є, крім сприйняття відстані, відчуття часу. З часом простіше, бо відстежувати особистий час – це вже достатньо масова потреба принаймні із середини ⅩⅤⅢ століття. Кількість кишенькових годинників (у заможних і середньозаможних людей вони фіксуються уже в ⅩⅤⅡ столітті) більшає, поступово наздоганяючи число домашніх годинників у помешканнях. Утім, раціоналізоване сприйняття часу теж, як і у випадку з відстанню, притаманне тим людям, кому прищепили цю координатну сітку шляхом освіти. Натомість більшість, навіть серед тих, хто вмів читати, була цього позбавлена. Ситуацію, крім правильної і регулярної освіти, трохи надолужує звичка до читання. Адже навіть ті люди, які не вчилися в «підвищених» навчальних закладах, де могли викладати основи географії, уміючи читати, десь від середини ⅩⅤⅢ століття отримали змогу читати пригодницькі романи або, принаймні, житія святих. Відповідно, світ їхніх уявлень розширювався, вони дізнавалися, що на Землі існують інші країни, населені інакшими людьми, там розмовляють інакшими мовами, і там живуть інакші тварини. Тому, порівняно з Середньовіччям, епоха ⅩⅤⅡ – ⅩⅤⅢ століть по-своєму «розгерметизовується» – і в плані інформації, і щодо фізичних переміщень людини.
Л. Д. Цікаво, що відстань не вимірювалася в метрах, кілометрах чи милях як сьогодні, натомість вимірювалася в культурних феноменах і в тому, як вони змінюються. Але повернімося до мети подорожей. Багато людей і сьогодні, у відкритому суспільстві, не надто охоче подорожують, бо виїзд з дому – це зміна звичної обстановки, а відтак і загроза певної небезпеки. Подорож у ⅩⅤⅡ столітті напевно була ще більш небезпечнішою, ніж сьогодні. Що ж могло змушувати людей мандрувати на далекі відстані? Окрім військових походів, торгівлі та паломництва, які цілі чи які нагальні потреби спонукали покидати комфортне та звичне місце проживання зі зрозумілою мовою, звичною їжею, їдучи туди, де не відомо, чи там буде так само комфортно і хто там взагалі живе та що там робиться?
О.С. Почати варто з нагадування про три категорії професійних мандрівників, що побутували від Середньовіччя до ранньомодерного часу. Позірно вони незмінні, проте в ранньомодерну добу дещо міняється їхня мотивація та й сам характер подорожі. Приміром, зміни у подорожі солдатів, людей війни, зумовлено змінами самого обличчя війни: появою вогнепальної зброї, пороху тощо.
Карабін з поля Берестецької битви, Музей у Пляшевій.
Козацькі порохівниці.
Крім того, війни стають масовішими, отож чисельність армії зростає. Так, якщо доти військо складалося переважно з лицарів і професійних найманців, то в ранньомодерну епоху, наприклад, у період Козацької революції, з’являються повстанські армії – знімається з місця величезна кількість покозачених людей, які за висловом із літопису Самовидця, «козацтва нігди не знали».
Літопис Самовидця – козацький літопис, написаний староукраїнською мовою очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького про період Хмельниччини і Руїни в Україні.
Порівняймо: за підрахунками істориків, в армії Богдана Хмельницького у перший період революції налічувалось від 80 до 100 тисяч людей, тоді як армії Столітньої війни охоплювали не більше 15 тисяч осіб.
Зрозуміло, це знімало з насиджених місць людей, які доти. поколіннями могли не виїжджати за межі свого локального регіону: тепер їх закидає, приміром, з-під Глухова чи Охтирки до Львова, двічі взятого в облогу козацьким військом. Варто наголосити, що це був перший досвід таких масових подорожей, коли тисячі українців зі східних теренів України-Русі потрапили на її Захід. Вони чули знайому мову, вони бачили трохи інакший ландшафт та побут, і в такий спосіб «трансрегіонально» знайомилися. Певний час такий досвід давала тільки війна.
Ситуація зміниться лише у ⅩⅠⅩ столітті, ознаменованому появою такого явища, як трудова міграція – його вже буде супроводжувати розвиток нових транспортних мереж, залізниці, урядова міграційна політика тощо. Втім, феномен боротьби європейських імперій за потоки мігрантів фіксується уже з XVIII ст., але це ще перші кроки, поодинокі території та невеликі контингенти переселенців. За приклад можна згадати заохочення урядом Катерини Ⅱ колонізації греками, болгарами, албанцями й італійцями українського півдня, відвойованого в Османської імперії. Однак війна ще довго залишатиметься одним з основних стимулів до переміщень: часом людей «виштовхував» з дому професійний обов’язок, а часом якась інша хвиля, яка генерує і переформатовує соціальний світ, соціальне життя. Такого роду хвилі гуляють всією Європою, адже ⅩⅤⅡ - ⅩⅤⅢ століття – це епоха коаліційних війн, феномена, ще невідомого Середньовіччю, коли в арміях великих поліетнічних держав, у ході воєнних кампаній, відбувається знайомство з іншими культурами. Наприклад, війська шведського короля під час Тридцятилітньої війни приводять у Європу, зокрема, до Речі Посполитої, саамів і вепсів, яких у Польщі ніколи не бачили.
Саами і вепси – фіно-угорські народи на півночі Європи.
А якщо врахувати, що там ще діє козацький корпус полковника Антона Ждановича (? - після 1660) виходить, що козаки у ⅩⅤІІ столітті вперше побачили народи Півночі, зокрема Фінляндії, яка тоді входила до складу Шведського королівства. Ще один приклад – Семирічна війна, свого роду репетиція Першої світової війни: вона ведеться великими коаліціями держав одразу на трьох континентах, на кількох океанах, в акваторії кількох морів.
Врешті, варто згадати про ще один вид подорожі, супутній війні – мандри полонених. Це є особливо актуальне для нашого культурного контексту, адже війни з Кримом та Османською імперією, по-перше, задавали статус військовополоненого, серед іншого й у козацькому Гетьманаті, а також передбачали як взаємний обмін, так і втечі. Часто повернення додому полонених українців відбувалося через треті і четверті країни. Наприклад, вони тікали в Стамбулі на судна голландських купців, разом з ними поверталися до Антверпена чи до Бремена, а звідти через Ґданськ і Краків потрапляли у Полтаву чи Київ. Це теж можна назвати різновидом мандрів – хоч як екзотичним, але пов’язаним з війною.
Коли мова заходить про церковне паломництво – прощу, то вони частіше обмежувалися короткою відстанню, до сусіднього монастиря чи в сусіднє містечко, де були мощі або чудотворні ікони. Разом з тим, деякі приклади ⅩⅤⅡ - ⅩⅤⅢ століть показують, наскільки далекими могли бути мандри, коли людину сповнював не лише суто релігійний запал, а й цікавість до світу. Класичним тут є випадок із Василем Григоровичем-Барським – людиною першої третини ⅩⅤⅢ століття, водночас і прочанином, і спудеєм, який прагнув відвідувати закордонні школи.
Василь Григорович-Барський (1701-1747) – знаменитий український письменник і мандрівник, старший брат Івана Григоровича-Барського – провідного архітектора доби козацького бароко, творця багатьох храмів у Києві, Козельці, Золотоноші та Нових Петрівцях.
Він здолав надзвичайно довгий та звивистий шлях, відвідуючи країни Східної Європи, Балкан, Малої Азії, Близького Сходу, а дорогою ще й докладно фіксував побачене у своєму щоденнику та робив замальовки. Звісно, таких феноменів було небагато, та й, на жаль, лише Барський писав подорожній щоденник, що зберігся до нашого часу. Але можна сказати, що поєднання цікавості до світу із релігійними потребами в його випадку помножувалося певними авантюрними особливостями характеру, адже не так просто було зважитися на таку далеку подорож, нехай формально й окреслену канонічними мотивами – поклоніння святим мощам, відвідування знаменитих монастирів і шанованих Церквою святих місць.
Подорожні малюнки Василя Григоровича-Барського
Л. Д. Все-таки військову подорож можна дуже умовно назвати мандрівкою. Відомий церковний діяч, ієрарх ⅩⅤⅡ століття Іоникій Галятовський, якого війна Богдана Хмельницького «поганяла» по всій Східній Європі, це називав не мандрівкою, а митарствами, скаржачись на складні життєві перипетії.
Йоаникій Ґалятовський (1620-1688) — український православний монах, випускник, викладач і ректор (1657—1669) Києво-Могилянській колегії, письменник, агіограф, проповідник.
Нині ж подорож асоціюють з чимось приємним та корисним, ніяк не з поневіряннями. Чи були й інші типи подорожей, наприклад, з чистої цікавості? І, якщо так, то у скільки ж обходилися ті мандрівки та хто за них платив, адже подорож вимагала не тільки витрати життєвого часу, а й, зрештою, певних ресурсів.
О.С. Почнімо з того, що можна було мандрувати і без грошей. Піонерами таких подорожей були спудеї, і мотивувалося це самостійним вибором – пошуком нових знань. Мандрівки спудеїв відомі від Середньовіччя, але тоді університети лише зароджувалися. Натомість у ⅩⅤⅡ – ⅩⅤⅢ століттях існувала вже цілком усталена мережа знаменитих освітніх закладів, відвідання яких не раз входило до правил навчання.
Києво-Могилянська академія та її вихованці. Гравюра XVIII ст.
В українських колегіях такі жорсткі приписи не діяли, проте запит на чужу мудрість заводив спудеїв і в дальші, і в ближчі регіони (наприклад, до Кракова, Львова чи Вільна). Юнаки з православних шкіл намагалися продовжити студії в єзуїтських колегіумах – і то попри конфесійні розбіжності, вже дуже відчутні у ⅩⅤІІІ столітті. Наприклад, Григоровича-Барського у Львові переслідували, завваживши за характером письма, що він не католик, і йому довелося покинути місто.
Ще одним прикладом українського спудея в єзуїтській академії є Ілля Турчиновський, син березанського сотника, з часом священник, тобто цілком благополучно соціалізована людина. Юнак вирушив у мандри до Вільна, щоб навчатися у Віленській академії, без дозволу батьків (відтак без жодного забезпечення) – як звичайний прочанин, з мінімумом речей та книжок. Його подорож обросла суцільним пригодами: відійшовши недалеко від Києва, він був пограбований своїми супутниками, після цього потрапив до розбійників, далі його самого затримують як розбійника і волоцюгу. На жаль, нам не відома повна біографія цієї людини, але навіть ті фрагменти, що збереглися, дозволяють уявити труднощі подорожі бідного студента, який, навіть маючи заможних родичів, не отримував від них підтримки. Йшлося, як бачимо, про мотивацію самого юнака, бо для батьків Турчиновського навіть мінімальний час його перебування у стінах Київської академії (3-4 роки) вважався достатнім для того, щоб уважати, що їхня дитина взяла той мінімум знань, який поведе далі в житті до тих чи тих посад, а відповідно – й до кар’єри. Тому якщо молода людина зважувалася на такий крок, як Турчиновський, всупереч волі заможних батьків, це по-своєму підтверджує цінність освіти та підвищення мотивацій, охотою побачити інші країни, інші звичаї, почути іншу мову. Цілком можливо, що йшлося не лише про внутрішню потребу, а й про зароджений у містах і містечках виклик, де дитина могла бачити іноземних купців, чути іноземну мову (а в Гетьманщині було декілька колоній – анклавів іноземних купців, що постійно тут проживали, і чиї будинки були зроблені в інший спосіб, хто говорив та харчувався по-іншому). Це міг бути й ефект морських портових міст, де дитина бачила кораблі та чужоземців, чула інші мови, і це заторкувало її внутрішні душевні струни, які у більш зрілому віці виштовхували з рідної домівки.
Врешті, у ⅩⅤⅢ столітті з’являється подорож, мотивована вже цілком сучасними причинами – для цілеспрямованого ознайомлення з іншими культурами, іншими країнами. Певною мірою це могло зумовлюватися просвітницькими ідеями та літературою, які по-своєму культивували і схвалювали набуття нового досвіду. До нас дійшли щоденники кінця XVIII століття, що їх вели у таких подорожах. Наприклад, це щоденник Григорія Ґалаґана (1818-1888) – представника третього покоління старшинського роду.
Григорій Галаган (1818-1888) - громадський діяч, меценат, великий поміщик на Полтавщині і Чернігівщині, представник відомого старшинсько-дворянського роду Ґалаґанів.
Засновник цього роду жив на зламі XVII – XVIII століть і був типовим козацьким старшиною – запорозьким, а далі городовим полковником. Хоч він ледве читав і писав, але мандрував – від Криму до Таллінна і Риги. Друге покоління Ґалаґанів було вже більше прив’язане до Гетьманщини – як козацькі урядники, така собі покозачена шляхта, тобто люди помітно освіченіші. А вже представники третього покоління роду, до якого належить і Григорій Ґалаґан, свідомо вирушають у мандри, аби побачити західний світ. Ці люди віддають дітей на навчання до німецьких університетів. Григорій Ґалаґан двічі їздив до свого сина, що вчився у Німеччині, потім у Швейцарії, а затим у Франції – представника четвертого покоління, а власне при цьому пише щоденник. Для людей освічених, які володіли французькою, німецькою та латиною, але не на стільки інтегрованих у європейське життя, у Гетьманщині XVIII ст. передплачували західні газети. І хоч вони приходили сюди із запізненням у два-три місяці й не являли собою регулярного читання, не давали змоги відстежувати актуальне політичне життя Європи, то породжували прагнення до мандрівки, спонукали побачити на власні очі те, про що прочитав у книжках, дізнався з газет, чи почув у розповідях сина, який приїжджав на канікули. Так формувалася абсолютно нова, цілком новочасна мотивація до мандрівок, яка поступово перетворювалася на певну культурну модель.
Тобто можна стверджувати, що мандрівка ставала одним із способів проводити дозвілля, пізнаючи інший світ. Звісно, дозвілля як відпочинок – це вже явище ⅩⅠⅩ століття, коли формуються паростки рекреаційної подорожі, як певної інфраструктури у вигляді курортів, лікувальних закладів чи просто регіонів з так званим здоровим кліматом, де людині корисно побувати. Але трампліном, певним містком до цього були подорожі пізнавальні.
Повертаючись до освітніх подорожей, варто додати, що хтось тікав від батьків, бо хотів учитися, а когось вже наприкінці XVI століття, і особливо у XVII і XVIII століттях батьки свідомо відправляли на студії, ба, в своїх заповітах могли застерігати, що на випадок смерті батька якусь частину спадку належало витратити саме на навчання синів.
Л. Д. Куди ж і чому їздили та чого там хотіли навчитися? Адже сьогодні освітня подорож – це вступ до якогось університету з метою отримати диплом. Чи потрібен був тоді диплом? Врешті, сьогодні для подорожей потрібна віза чи паспорт, а що було тоді?
О. С. У ⅩⅤⅡ та ⅩⅤⅢ століттях візу та паспорт заміняв дозвільний документ від урядника тієї країни, з якої виїжджалося: його називали універсальним терміном і для Гетьманщини, і для Речі Посполитої – глейт. Глейт – це проїжджий лист, що засвідчував: мандрівник є чесною людиною з такої-то сім’ї, він прямує туди-то з такою-то метою. Глейт був потрібен і спудею, і купцю, і шляхтичу, тобто людині, яка подорожувала у будь-яких потребах. За цим листом міська варта пропускала дану особу, лист реєстрували, його читав очільник, який видавав відповідний глейт до наступного пункту призначення подорожуючого, тобто по-своєму його пролонгував. Це набувало особливої ваги, якщо людина перетинала державні кордони, адже перша ж застава чи місто, куди мандрівник не міг потрапити проминувши міську варту, вимагали цього дозвільного документа. Він засвідчував, що дана особа – не волоцюга, не розбійник і не фальшивомонетник, який втікає від влади тієї країни, з якої приїхав, а добропорядна людина, котра мандрує з поважною метою. До речі, такі глейти видавали не тільки при подорожах на Захід. Якщо людина їхала, наприклад, до Криму як купець чи шукати своїх родичів у полоні, вона теж отримувала такий дозвільний документ.
Спудеї їхали в освітні подорожі по-різному. Про тих, кого рухала власна мотивація, вже йшлося. Разом з тим у XVIII столітті, коли в Гетьманщині вже виокремлюється козацька знать, коли її четверте-п’яте покоління утримує посади, накопичує маєтності, починає відчувати себе хазяями життя на своїй Батьківщині, ба, вимислює для неї респектабельну історію, в якій вони виступають нащадками звитяжного «народу хазарів», оприявнюється можливість і потреба відправляти своїх дітей закордон – вчитися тим наукам, які знадобляться у майбутній кар’єрі, але не викладаються у місцевих навчальних закладах. Станом на середину XVIII століття це, передусім, медицина і право. Класичний західний університет у ранньомодерну добу тут обов’язково мав такі факультети, відсутні тут. Зокрема, курс медицини стали викладати у Київській академії пізно, коли вже не одне покоління козацьких синів з’їздило до Німеччини, аби його опанувати. Те ж саме і з правом: на Заході воно являло собою давній фах, що його практикували не лише по судах та в державній службі, а й, наприклад, в інституті приватного нотаріату, якого не було в Гетьманаті, а тим часом це невичерпний ринок праці для дипломованих юристів.
Траплялося, що українську спудеї, навчаючись на Заході, міняли свої пріоритети. Наприклад, генеральний хорунжий Микола Ханенко, один із помітних політичних персонажів Гетьманщини середини XVIII століття, правник та енциклопедист, відправив свого сина до Кільського університету вивчати право.
Микола Ханенко (1693—1760) - державно-політичний діяч, дипломат, мемуарист. З відомого роду козацької старшини. Довірена особа у гетьманів І. Скоропадського і П. Полуботка, разом з яким у 1723 був ув'язнений в Петропавлівській фортеці. Пізніше належав до близького оточення гетьманів Д. Апостола і К. Розумовського (з 1741 — генеральний хорунжий).
Той через півтора роки навчання пішов там служити в армію і став доволі непоганим офіцером, що, звісно, розходилося із планами родини. Утім здебільшого хлопці поверталися в Україну та продовжували свою діяльність тут. Їхня доля могла складатися по-різному, адже в другій половині XVIII століття Гетьманат уже перестав бути герметичним утворенням і багато козацьких старшин робило кар’єри на теренах Російської імперії. Імперія була простором для більших кадрових можливостей та вакансій: в армії, при дворі чи в цивільному апараті, де російські дворяни не хотіли служити. Натомість українці, з їхніми знаннями мов, історії та права, частково засвоєними в «київських школах», а частково в західних університетах, користувалися неабияким попитом.
Російська імперія у XVIII столітті – це ще дуже космополітична країна. До свого управлінського апарату вона залучала різні іноетнічні та іноконфесійні спільноти: тут є і католики, і німці-протестанти, і вихрещені євреї, і вихідці з України. Якщо поглянути, для прикладу, на склад перекладачів західної друкованої продукції російською мовою – і художніх текстів, і спеціальних, зокрема з астрономії, математики, військової справи, флоту тощо, то побачимо в ньому дуже багато українців, котрі навчалися по західних університетах. Так само багато було їх у медицині та на флоті – цій колосальній «кадровій губці», що всотувала, зазвичай, представників неросійської знаті. Причина ховалася в тому, що люди з новочасним освітнім рівнем у Гетьманаті довго не знаходили для себе застосування. Певні шанси обіцяли проекти реформ Кирила Розумовського, які щонайменше вчетверо збільшували кількість вакансій – як, приміром, судова реформа, котра б запотребувала людей із знанням права на рівні університетського диплому, чи адміністративно-військова реформа, яка вимагала кваліфікованих офіцерів та урядовців. Утім, як відомо, Розумовського було зміщено й проект реформ не реалізовано. Тому всі набутки освітніх мандрів, зрештою, діставалися імперії, сприяючи її розбудові.
Кирило Розумовський (1724-1803) – останній Гетьман Війська Запорозького, ініціатор реформ з метою європеїзації Гетьманщини.
Л. Д. І в XVII, і у XVIII століттях юнаки з України їздили вчитися до різних країн, іноді, як можна прочитати в щоденниках, дуже далеких. Прошу коротко назвати основні країни та міста, куди вони добиралися в пошуках освіти. Цікаво також, як довго вони там залишалися та де мешкали (адже гуртожитків не було)?
О. С. Якщо дозволяли матеріальні можливості, тобто коли батьки платили і за навчання, і за подорож, вони оселялися на зйомних квартирах, дехто навіть у зйомних будинках. Можливості батьків виражалися не лише у матеріальному еквіваленті: треба було ще й мати знайомих купців, через яких на місцях отримували кредит чи міняли дорожні чеки на готівку тієї країни, де опинявся студент. Найпопулярнішими були подорожі до німецьких університетів – у Галле, Лейпциґ, Маґдебурґ, Кеніґсберґ, Гейдельберґ.
Барокова будівля Університету Рупрехта-Карла в Старому місті Гайдельберґа.
Особливо «непосидючі» студенти могли мандрувати далі – до університетів північної Італії чи Франції. Наприклад, освітня мандрівка майбутнього гетьмана Кирила Розумовського (це, звісно, особливий випадок) сягнула французьких університетів, куди наші спудеї потрапляли не так часто. Утім, для не дуже чиновних і заможних спудеїв була й ближча дорога – до Краківської та Замойської академій у Речі Посполитій, тобто у більш-менш однорідному культурному просторі. Від середини XVIII століття такими закладами стають і російські вищі школи – спершу Сухопутний шляхетський корпус, далі Морський корпус та Академічна гімназія при Петербурзькій академії, а згодом і Московський університет, заснований раніше та успішніше реалізуваний, ніж його конкурентний не здійснений проект – університет Розумовського в Батурині.
Батуринський університет — вищий навчальний заклад, що мав постати у резиденції гетьмана Кирила Розумовського згідно проєкту Статуту університету, складеного у 1760 р.
Загалом же освітні траєкторії в основному скеровувалися на Захід, навіть коли йдеться про російські навчальні заклади, адже ті були репліками європейських університетів, пересаджених у ході модернізаційних реформ Петра І на російських ґрунт. До речі, українці там не лише вчилися, а й викладали: як, наприклад, віцедиректором Сухопутного шляхетського корпусу був племінник гетьмана Розумовського.
Л. Д. Насамкінець суттєве питання: якщо студент навчався у кількох університетах, то скільки років він мав провести закордоном? Ще одне важливе питання: як молоді люди, не маючи географічної карти і не орієнтуючись у просторі, потрапляли туди, куди хотіли?
О. С. Відповісти на друге питання не складно, бо вони часто мандрували разом із купецькими караванами, а якщо виїжджали з України, то обов’язково присусіджувалися до земляків. А далі, у Центральній та Західній Європі, торгівельні й поштові шляхи були вже достатньо наїждженими та відносно безпечними, так там не можливо було заблукати.
Що ж до першого питання – тривалості навчання в університеті, то це могло складатися по-різному. Коли йшлося про реальне навчання, в університеті належало пробути щонайменше рік, а вже потому мандрувати до якогось наступного. Цей маршрут бував непередбачуваним, бо часто залежав від того, що студент дізнався про професорів інших університетів, і це по-своєму «програмувало» подальшу мандрівку. Адже іноді їхали не так до університету, як до певного професора, якого хотілося почути. Загалом же продовження подорожі, її напрям і тривалість залежали від власного розсуду молодої людини.
Утім, бувало не завжди так. Наприклад, освітня мандрівка Кирила Розумовського по багатьох університетах була дуже короткою: він ніде не затримувався на необхідні для навчання два-три роки. Це свідчить про те, що його подорож не була в строгому сенсі освітньою: з нього формували майбутнього вельможу, і тому йшлося радше про ознайомлення із західним способом життя та про зав’язування контактів, які знадобляться у майбутньому. Натомість відвідування університетів являло собою далеко не першорядний атрибут цієї подорожі.
Л. Д. Дякую за цікаву розмову. А от Ваша теза про те, що практикувалися спеціальні мандрівки молодих аристократів задля наведення знайомств та освоєння «політесу», мусить стати предметом іще однієї розмови з Вами. Адже цікаво дізнатися, як саме українська знать навчалася цьому політесу і що в це поняття вкладали.